Чернігівщина занадто багата на славних синів і дочок, аби усіх пам’ятати, тим більше – шанувати… Така думка мимоволі іноді з’являється, коли натрапляєш на незаслужено забуте ім’я. А в цій історії їх два під одним прізвищем. Йдеться про Дмитра і Наталію Дорошенків.
І хоча Дмитро Іванович лишив по собі примітну історичну пам’ять, про його заслуги нинішнім українцям мало що нагадує.
Дмитро Дорошенко у студентські роки
Народився майбутній український політик, дипломат, громадський діяч, історик, публіцист, один з ідеологів Гетьманського руху, літературознавець, бібліограф, засновник «Просвіти» на Катеринославщині, член Київського товариства старожитностей і мистецтв 27 березня 1882 року у Вільно. З квітня 1917 — крайовий комісар Галичини й Буковини. Член Української Центральної Ради, в травні-листопаді 1918 — міністр закордонних справ Української держави.
Дмитра Дорошенка з Чернігівщиною пов’язала не лише його посада – за часів Тимчасового уряду Росії і Центральної Ради УНР він був Чернігівським губернським комісаром (губернатором), а й дружина. Наталія Михайлівна Дорошенко (Васильченко) народилася у Ніжині. У кінці 80-их років позаминулого століття це було невелике повітове місто. Та в ньому здавна пишалися неабияким культурним рівнем: у тутешньому Історично-філологічному інституті імені князя Безбородька навчався Микола Гоголь. Тож і Наталя не оминула мистецької стежини – по закінченні Київської музично-драматичної школи Миколи Лисенка почала виступати на сцені.
Рідкісне фото Наталії Дорошенко в сценічному костюмі
Саме тоді український театр відкрив плеяду талантів – землячку Марію Заньковецьку, Панаса Саксаганського, Марка Кропивницького, Миколу Садовського. Драматичною героїнею доєдналася до них і юна актриса. І після заміжжя у 1906 році вона не полишила сцени. Хоча після того «у багатстві і бідності» завжди поділяла погляди і долю чоловіка. Наталія Михайлівна Дорошенко активно працювала в Театральній Раді в Києві над заснуванням Державного українського драматичного театру. Саме на його сцені в прем’єрі «Лісової пісні» Лесі Українки вона вперше зіграла Мавку. Та блискуча артистична кар’єра назавжди лишилася на українській сцені…
З 1919 подружжя Дорошенків опинилося в еміграції. Черствий хліб чужини сповна відвідали ці дві достойні людини. Дмитро Іванович брався за будь-яку роботу. Енциклопедично обізнаний ерудит і непересічний дослідник-історик рекламував книжки для дітей, видавав українську щоденну газету «Свобода». Згодом пощастило зайняти професорську кафедру історії Українського вільного університету у Відні, Празі і Мюнхені. Дорошенко очолював Український науковий інститут у Берліні, а у післявоєнний час шість років Українську вільну академію наук.
Одне з перших масових видань “Історії України”
За оцінками багатьох закордонних дослідників, Дмитро Дорошенко став першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності. Його перу належить понад тисяча праць з історії України, історії культури і церкви в Україні. Хоча згадують Дорошенка нині переважно за двотомник «Нарис історії України» та «Історія України 1917-23».
Цікаві монографії про Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича, гетьмана Петра Дорошенка маже не затребувані сучасними дослідниками…
Наталія Дорошенко на чужині теж не опускала рук. Вона часто виступала в осередках української еміграції, намагалася створити молодіжний театр. Але матеріальні нестатки не дозволили здійснити задум. Під час Другої світової війни Наталія Дорошенко виступала перед українцями по всій Європі, читала вірші Шевченка, декламувала Івана Франка – завжди з великим успіхом.
Після закінчення війни подружжя переїхало до Канади, сподіваючись знайти там прихисток і благополуччя на старість. Але й там українців ніхто не чекав. Не було роботи для чоловіка, друзів для дружини. І взагалі їм там було холодно і самотньо. Знову повернулися до Європи.
Та після війни скрізь панувала криза, розруха і бідність. Помирав Дмитро Дорошенко у клініці для бідних, де зі старого та хворого професора знущалися і кепкували. Наталія Михайлівна болісно переживала поводження персоналу. А ще більше – цілковите забуття і байдужість української діаспори до щирого патріота і українця душею Михайла Дорошенка.
Сумними й нелегкими були останні роки їхнього життя. Недуги й матеріальні біди, самітність – і разом з тим жодних сумнівів щодо минулого і вірності обраного тоді шляху.
Могила Подружжя Дорошенків на Лісовому кладовищі Мюнхена
Поховали Михайла Дорошенка 1951 року у Мюнхені на кладовищі Вальдфрідгоф. До речи, там же похований і Степан Бандера. За заповітом в одній могилі з чоловіком 17 жовтня 1970 року упокоїлася і Наталія Михайлівна Дорошенко.
Пам’ять про видатне подружжя час від часу тривожить нащадків. Так, п’ять років тому при підтримці Музею гетьманства був створений «Гетьманський фонд Петра Дорошенка». Фонд досліджує діяльність гетьманів України Михайла та Петра Дорошенків, поширює інформацію про них, відстежує родовід Дорошенків. Дмитро Іванович Дорошенко теж був нащадком цього міцного козацького кореня.
А зовсім недавно, два роки тому, Чернігівська міська рада перейменувала вулицю Соколовської на Дмитра Дорошенка. Тож, можливо, історична справедливість все-таки існує?
За матеріалам інтернет-видання Експертна думка.
Источник: Анатолий Валтасар 28 ноября 2018